Бюрократична пастка: чому Міністерство культури відкладає порятунок викраденої спадщини України на кінець 2026 року

КИЇВ — Тисячі безцінних українських культурних та історичних об'єктів, серед яких кандидати до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, залишаються під серйозною загрозою знищення та привласнення. Незважаючи на гостроту кризи, Міністерство культури України запланувало базові юридичні кроки для їхньої реституції лише на останній квартал 2026 року, що викликає серйозне занепокоєння серед юристів та правозахисників.

Бюрократичний глухий кут

Згідно з аналізом юриста та професора Антона Чубенка, нинішня стратегія уряду нагадує міф про «золото Полуботка» — легендарну історію про втрачене національне багатство та відсутність державного механізму для його повернення. Однак сьогодні втрачене багатство зовсім не міфічне. Під прямою загрозою перебувають такі об'єкти, як Херсонес Таврійський, Мангуп-Кале, біосферний заповідник «Асканія-Нова» та Кам'яна Могила на Запоріжжі.

Вивчення Наказу Міністерства культури №306 від 26 лютого 2026 року, який визначає план роботи міністерства на рік, показує, що вся «юридична архітектура» реституції сконцентрована наприкінці року. Офіційний графік передбачає:

• Жовтень 2026 року: Розробка методики оцінки збитків.
• Листопад 2026 року: Випуск аналітичного звіту щодо її оновлення.
• Грудень 2026 року: Розробка законопроєкту щодо адаптації до Директиви ЄС 2014/60/ЄС, подання звіту за результатами інвентаризації Музейного фонду України та проєкт змін до Положення про Музейний фонд (у частині термінології евакуації).

Експерти попереджають, що концентрація цих критично важливих завдань в останні місяці року створює високий ризик формального виконання або перенесення строків.

Експериментальні проєкти проти правової бази

Наприкінці лютого 2026 року Мінкульт провів перше засідання Міжвідомчої робочої групи. Чиновники відзвітували про створення «алгоритмів», інтеграцію 90 предметів з Херсона до баз Інтерполу та запуск реєстру в «експериментальному режимі».

Проте юристи стверджують, що експериментальні проєкти не мають жодної ваги в європейських судах. Щоб Україна могла успішно арештовувати вкрадені артефакти на європейських аукціонах, країні необхідно імплементувати Директиву 2014/60/ЄС та створити юридично затверджену базу Музейного фонду. Без синхронізації із законодавством ЄС Україна залишається безсилою на міжнародній арені, тоді як Росія продовжує спиратися на свій закон 1998 року для «легалізації» мародерства.

Більше того, організації громадянського суспільства, зокрема Коаліція «Україна. П'ята ранку», представили комплексні аналітичні звіти та вимагали законодавчих змін для оцінки збитків ще у квітні 2024 року. Запланувавши розробку цієї методики на жовтень 2026 року, держава фактично втратила понад два з половиною роки.

Необхідність системних дій

Відсутність інтегрованої відкритої бази даних, синхронізованої з митницею та правоохоронними органами, різко контрастує з міжнародним досвідом. Польща, наприклад, створила національний реєстр втрачених цінностей ще у 1992 році — відкриту базу, яка сприяла поверненню сотень шедеврів. Україна ж продовжує покладатися на закриті експериментальні ініціативи.

На листопад 2026 року Мінкульт запланував круглий стіл для обговорення створення національної коаліції з протидії незаконному переміщенню культурних цінностей. Однак, як зазначає Чубенко, реституція не вирішується лише круглими столами. Вона вимагає ретельного процесуального супроводу кожного окремого кейсу та чіткої координації з фінансовими інструментами заморожування активів.

Історично склалося так, що повернення українських артефактів значною мірою було результатом відчайдушних зусиль окремих науковців та меценатів. Якщо державна машина не включиться на повну потужність і не прискорить формування своїх інституційних рамок, сучасні вкрадені скарби України можуть залишитися лише легендою.